«Я називав і завжди називатиму Олеся Гончара ув’язненою совістю ув’язненого народу. Ця совість ніколи не замовкне, говоритиме навіть тоді, коли ми, нарешті, станемо вільними. Адже пам’ять про рабство є найкращим вартовим свободи».
Д.Павличко. Спогади. «Олесь Гончар («Іди за мною!»)
3 квітня 1918р. в селі Ломівка Катеринославської губернії, в незалежній Україні (Українській народній республіці), у подружжя Біличенків — Терентія Сидоровича та Тетяни Гарилівни — народився хлопчик.
Коли Сашкові ледь виповнилося три роки, померла мама. Дитину взяли до себе дідусь та бабця, які мешкали у Сухій слободі на Полтавщині.
1927р. хлопець пішов до школи – вже як Гончар (мамине дівоче, а отже, й бабусине та дідусеве, прізвище). Олесем стали кликати, щоб не плутати: у класі вже був один Сашко. Дістав і нову метрику, де було записано, що народився у Сухій. Потім так і сам писав у автобіографії.
Через багато років він стане академіком, Героєм соцпраці, першим лауреатом Шевченківської та лауреатом Ленінської премій. Очолить письменницьку Спілку. Буде відзначений званням Героя України (по смерті).
Він стане не просто українським радянським письменником, але – у глухі русифікаторські часи – для багатьох уособлюватиме українські дух і — долю.
По закінченні школи Олесь навчався в Українському книжково-газетному технікумі, працював у «районці» на Полтавщині та обласній комсольській газеті у Харкові. 1938р.вступив на філологічний факультет Харківського державного університету.
Перші оповідання – «Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та інші – про людей, котрих молодий письменник добре знав, із чиїми життєвими стежками перетиналися його власні.
У червні 1941р. Олесь Гончар записався добровольцем і вирушив на фронт у складі студентського батальйону, про який згодом напише в романі «Людина і зброя», що отримає премію імені Т. Шевченка.
Влітку 1942-го потрапив у полон. 1943-го з полону втік, повернувся до Червоної армії. Був нагороджений орденами Червоної Зірки, Слави 3-го ступеня, трьома медалями «За відвагу».
На війні писав вірші, які стали, за висловом автора, «поетичними чернетками для майбутніх творів», насамперед – для роману-трилогії «Прапороносці». По війні мешкав у сестри в Дніпропетровську. Тут завершив роботу над «Прапороносцями», оприлюднив повість «Земля гуде» та кілька оповідань.
Наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років Олесь Гончар написав відомі новели «Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають» та інші. Примвячені воєнній тематиці. Протягом 1950-х років вийшло друком три книги оповідань та повісті «Микита Братусь» і «Щоб світився вогник», романи «Таврія» та «Перекоп».
До речі,за роман «Тронка» О.Т.Гончар був нагороджений Ленінської премією, кошти якої передав на розвиток бібліотек.
У 1959—1971р.р. О.Т.Гончар очолював правління Спілки письменників України. Від 1973 року — голова Українського республіканського комітету захисту миру.
1968р. в журналі «Вітчизна» був надрукований роман О.Гончара «Собор». У центрі оповіді – старовинний козацький собор, що колись був розташований у центрі Новомосковська і був майже знищений. А ще – «собори людських душ», духовна основа української нації, яку автор закликав рятувати і зберегти.
Невдовзі роман був заборонений – на цілих 20 років. Компанія проти «антирадянского, націоналістичного роману «Собор» на Дніпропетровщині нагадувала цунамі. І… потужно каталізувала дисидентський рух.
У серпні 1968р. поет Іван Сокульський та журналіст Михайло Скорик написали голові Ради міністрів УРСР В.Щербицькому, кандидатові в члени Політбюро ЦК КПУ Ф.Овчаренку, секретареві Спілки письменників України Д.Павличку протестного листа, відомого як «Лист творчої молоді м. Дніпропетровська».
На 11 його сторінках зазначається, що в «українському буржуазному націоналізмі» звинувачені й піддані гонінням люди лише за підтримку роману «Собор». Також наведені факти нищення пам’яток української культури в краї, розгулу українофобії.
«Лист» був передрукований у США, Канаді, Німечччині, лунав на радіо «Свобода». І.Сокульський отримав 4,5 роки таборів суворого режиму. Засудили кількох поширювачів. Багатьох позбавили роботи, можливості навчатися у виші.
Згодом Олесь Гончар у своїх «Щоденниках» писав: «… Рух Опору, подібно як свого часу у Франції чи Польщі, і в нас був усенаціональний. Не кажучи вже про суцільно нескорену Галичину, відомо, що й Східна Україна, все наше Подніпров’я, нещадно зрусифіковане, задушене, затероризоване, раз у раз заявляло про себе протестами і воістину мужніми вчинками. В цьому я пересвідчився ще під час «соборної історії», коли тисячі не знайомих мені людей, ризикуючи собою, стали на захист книги й підтримали автора своїми безстрашними листами…»
О.Гончар, незважаючи на численні радянські відзнаки та регалії, залишався для режиму, так би мовити, «не своїм». Ще до «Собору» — 1966р. – відмовився брати участь у комісії, створеній ЦК КПУ для «гідної відсічі» Іванові Дзюбі з його статтею «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Про відмову письмово повідомив ЦК, засудивши репресії за інакодумство. Дехто «нагорі» почав вимагати арешту Гончара, однак до цього не дійшло: побоялися створити в його особі символ непокори. Він і сам був певною мірою інакодумцем — 1965р. записав: «Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний…Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу…»
У «перебудовні» часи О.Гончар активно долучився до боротьби за статус української мови як державної, до створення Руху. 1990р. поклав свого компартійного квитка.
В одній зі своїх тодішній статей написав – ніби про теперішнє: «Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, — ненависть до України… Хоч, може, погубить і нас… Наші державці ні кують, ні мелють. Кретини в державних кріслах!..»
Олесь Гончар належав до тих, кому в лещатах радянської системи не знати якими зусиллями вдавалося залишатися чесними перед собою й людьми. Він творив за часів всеохопної цензури, всевладної компартії й всевидющого КДБ, і, за словами С.Грабовського: «…в останні свої десять років життя Олесь Гончар зумів стати вільним».
