Сьогодні виповнюється 57 років з дня Куренівської трагедії — найбільшої техногенної аварії за всю історію Києва, що сталася 13 березня 1961 року, коли потужний селевий потік із Бабиного яру крізь прорвану дамбу затопив Куренівку й призвів до численних жертв.
Пам`ять не можна замовчати чи вбити. Кияни бережуть спомини про найбільшу техногенну катастрофу XX століття і докір владі, яка не змогла ані врятувати їх рідних і близьких, ані розповісти правду про незмірну трагедію.
Якщо окунутися в історію, то можна багато уроків взяти для сьогодення.
Перший крок до біди було зроблено за одинадцять років до катастрофи, коли 28 березня 1950 року виконком Київської міської ради видав рішення №582 про організацію гідровідвалів цегельних заводів до відрогів величезного Бабиного Яру.
Яр мав зникнути. На святім місці, де в роки окупації фашисти розстріляли, за офіційними даними Нюрнберзького процесу, 168 тисяч євреїв та понад 300 тисяч військовополонених, за планом радянської влади повинен був народитися новий житловий масив та парк культури.
«Кому це могло прийти в голову – засипати яр і на місці найбільшої трагедії бавитися і грати у футбол? Ні, цього допустити не можна! Коли людина помирає, її ховають, і на могилі ставлять пам’ятник. Невже на цю дань поваги не заслужили кияни, по-звірячому розстріляні в Бабиному Яру…», — писав Віктор Некрасов у «Літературній газеті» в жовтні 1959 року.
Але трагедія Бабиного Яру, на думку радянського апарату, не була варта споминів. Вона не була кульмінаційною точкою війни – на відміну від героїчних перемог, наприклад, на Малій Землі, на Дніпрі, у Сталінграді.
«Згідно з ідеологією, яка у нас тоді панувала, всі жертви Бабиного Яру не заслуговували на народну пам`ять: українці – націоналісти, військовополонені – підступні боягузи та зрадники. З приводу євреїв існувала думка: що це за нація, якщо не противилася фашистам, за першим знаком окупантів прийшла, як стадо овець, в Бабин Яр на розстріл… Про тисячі військовополонених мовчали: хіба могли солдати, офіцери, генерали доблесної радянської армії тисячами здаватися в полон?!» – казав в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» автор меморіалу «Бабин Яр», спорудженого у 1976 році, архітектор Анатолій Ігнащенко.
Отже, пам`ять була непотрібною. І у березні 1950 року київський виконком приймає рішення про будівництво великого житлового масиву та парку з атракціонами та навіть з танцювальним майданчиком… на кістках і могилах. «Існує доцільність замивання відрогів Бабиного Яру, завдяки чому можна буде між Лук`янівкою та Куренівкою налагодити зручне транспортне сполучення. Передбачити намивання основного верхів`я яру з таким розрахунком, щоб воно було здійснено до відміток поверхні землі біля яру», — йшлося в постанові.
Місто в змозі загоїти рани, завдані війною. Але люди не здатні забути і простити блюзнірства. «Намагання стерти Бабин Яр обернулося несподіваною стороною, призвело до нових масових жертв, навіть виникли забобони. Популярною стала фраза «Бабин Яр мститься», — зазначав письменник Анатолій Кузнєцов.
«Панікерів» невігласи виставляли за двері
Після рішення виконкому робота закипіла: і протягом десяти років цегельні заводи невтомно намивали пульпу до відрогів Бабиного Яру. Працювали по-соціалістичному завзято, з перевиконанням плану, у три зміни.
На терасах Бабиного Яру було створено штучні озера, які стрімко наповнювалися дуже небезпечною за концентрацією масою. Те, що вилилося згодом на Куренівку, було справжнім селем – брудокам`яним плавом. Злочин в тому, що істинні сили є характерними для дикої природи, а ця протягом десяти років формувалася руками людей. Це була справжня техногенна катастрофа.
Так, факти жорстокі: проектом гідронамиву не було враховано ані низьку водоносність глинистих порід, ані необхідність встановлення високих бетонних дамб, ані застосування широких труб для відводу розрідженого ґрунту. Як наслідок, у трьох басейнах на терасах Бабиного Яру критична маса води, змішаної з піском та глиною, незабаром почала перевищувати всі допустимі норми.
«Канава Бабиного Яру знаходиться в аварійному стані, особливо в зимовий час. Вода разом з піском виходить з берегів і затоплює прилеглі території підприємств та організацій», — інформував київське відділення Гідромеханізації ще у 1957 році начальник Спеціальної інспекції Подільського району Максим Глущенко. Про воду, яка просочується крізь дамби у Бабиному Яру, у лютому 1961 року повідомляли і місцеві жителі.
Проте на тривожні сигнали з «будівництва» влада не реагувала. «І за місяць до лиха, й за тиждень, і навіть за три дні до трагедії на прийомі у голови міськвиконкому Олексія Давидова було багато людей, які попереджали про небезпеку. Декого з них він навіть виставляв за двері, називаючи панікерами», — пише у книзі «Куренівський Апокаліпсис» дослідник Олександр Анісімов.
Чорний понеділок
13 березня 1961 року о 08:30 дамби не витримали. Близько 700 тисяч кубометрів рідкої глиняно-водяної маси пробили хлипкі земляні огорожі резервуарів і понеслися вниз, на Куренівку.
Початкова висота валу сягнула 14 метрів, а швидкість сягала 5 метрів за секунду. О 09:30 пульпа дісталася Куренівки та знищила площу близько 30 гектарів. Висота валу в районі вулиці Фрунзе зменшилася вдвічі, але і цього було достатньо, аби загинуло кілька сотень людей. Поступово розріджена пульпа ставала твердою, мов каміння. Вже в такому вигляді висота цієї маси місцями сягала трьох метрів.
Безжальний сель змітав все на своєму шляху: вивертав з корінням масивні дерева, зносив будинки, електроопори, автомобілі та переповнені у годину пік трамваї та автобуси. Ні в кого, хто знаходився в районі затоплення, не було шансу врятуватися.
«Ми почули наростаючий гуркіт, ніби й земля тремтіла. У вікно побачили велетенський брудно-сірий вал, що стрімко нісся з гори. Квапливо хапали дітей і бігцем виносили їх на дах. Врятувалися всі – бо будівля стояла трохи вище вулиці Фрунзе з іншого боку Яру. А от садок навпроти знесло повністю – ніхто не вижив», — розповідає Таїсія Капуста, яка у рік трагедії працювала медсестрою у школі на Куренівці.
За офіційними даними, катастрофа повністю знищила 22 приватних одноповерхових будинки, п’ять двоповерхових, 12 одноповерхових будинків державного фонду, два гуртожитки – загальною площею 5 тисяч квадратних метрів.
Було завдано значної шкоди стадіону «Спартак», експериментальному заводу «Укрпромконструктор», Управлінню капітальних ремонтів міськвиконкому, Управлінню енергогосподарства «Київенерго», рейкозварювальному заводу Південно-західної залізниці. Загалом це майже 9 тисяч квадратних метрів. Глиняними масами було залито перші поверхи лікарні імені Павлова, пологовий будинок, знищено дитячий садок.
У результаті катастрофи було повністю зруйновано трамвайне депо імені Красіна – воно знаходилося в найнижчій точці Куренівки. Потужна ударна хвиля знесла чотирьохповерхову будівлю управління, загинули майже всі, хто там був. Не повернулися зі своїх останніх маршрутів і трамвайники, чиї машини сель захопив на вулицях.
Офіційний Київ промовчав
Уже в середині дня 13 березня 1961 року місто, мов гумову кулю, роздувало від чуток. «Народним телеграфом» кияни передавали одне одному звістки про страшну трагедію, яка згубила всю Куренівку, про військові підрозділи, які не підпускають городян до місця катастрофи, про тисячі трупів і поранених.
Так, офіційна влада всіляко замовчувала масштаби трагедії – істина шкодила б райдужній перцепції «новітньої» столиці України. Газета «Вечірній Київ» 13 березня 1961 року першу полосу присвятила Тарасові Шевченку: «Сто вінків – за кількістю літ, що минули з дня смерті великого народного поета-революціонера, було покладено 11 березня біля пам’ятника на його могилі». Про загиблих на Куренівці офіційна преса в той день промовчала, лише пізніше коротко повідомивши про 145 загиблих.
Втім історик Олександр Анісімов переконаний: жертв Куренівської трагедії було набагато більше – від півтори до двох тисяч.
Щоб приховати та применшити масштаби катастрофи, за наказом «сірої хати», як в народі називали Центральний комітет Компартії України, киян, які загинули на Куренівці, ховали протягом місяця на різних цвинтарях – на Байковому, Лук`янівському, Куренівському, у Берківцях, а також у Пущі-Водиці та в Горенці – і вказували у документах різні дати та причини смерті.
«У зв`язку з катастрофою у Подільському районі м. Києва органи держбезпеки проводять необхідні агентурно-оперативні заходи з виявлення осіб, які намагаються використати цей факт з антирадянською та провокаційною метою. Одночасно нами посилено контроль за поштовим листуванням, особливо тим, яке йде за кордон», — доповідав КДБ Центральному комітетові КПУ 14 березня 1961 року.
Винними назвали стихію і пішаків
Протягом декількох тижнів літаки «Аерофлоту» облітали місце трагедії, щоб пасажири не могли побачити масштаби страшної катастрофи. Щоб уникнути політичного забарвлення події на підприємствах були заборонені цивільні панахиди, небіжчиків ховали на всіх міських кладовищах і навіть в області. Шестеро людей, звинувачених у призвела до аварії халатності, були засуджені до різних термінів позбавлення волі
За наслідками трагедії було створено державну комісію, яка виявила у технічному проекті численні порушення. «Але для Міністерства будівництва, яке складало проект замивання Бабиного Яру, найзручнішим варіантом було стихійне лихо, — каже гідролог Андрій Короленко. – Саме під цю версію „підбивалися“ всі факти катастрофи».
«Матеріали кримінальної справи було ліквідовано, варварськи знищено два особливо цінні томи зі свідченнями очевидців та фотографіями з місця подій. У такий спосіб, тобто з порушенням закону про зберігання архівних документів, влада намагалася якнайшвидше позбутися пам`яті про трагедію та не допустити дослідження й оприлюднення прихованих подробиць, що, можливо, змалювали б справжню картину подій та виявили дійсних винуватців трагедії, з яких декого ще носить земля», — пише історик Олександр Анісімов.
Голова київського виконкому Олексій Давидов обійшовся суворою доганою за відсутність контролю за якістю робіт з намивання у Бабиному Яру. Кияни вважали, що таким легким покаранням «господар міста» завдячував безоглядному покровительству самого Микити Хрущова і великим досягненням у розбудові Києва: саме за часів керівництва Олексія Давидова було відкрито міст імені Патона, побудовано Нивки, Русанівку, Березняки, введено в експлуатацію першу пускову дільницю Київського метрополітену.
Після смерті Олексія Давидова від серцевого нападу радянська влада назвала його іменем бульвар на столичній Русанівці. Довгий час трамвайники не оголошували в вагонах зупинку імені фактичного винуватця Куренівської трагедії …
Пам`яті безневинно загиблих
Після катастрофи у яру залишилося більше трьох мільйонів кубометрів пульпи. «У 1962 році на Бабин Яр кинули величезну кількість техніки – екскаваторів, бульдозерів, самоскидів, скреперів. Так він з третьої спроби все ж таки зник, і я думаю, що якби у німецьких нацистів був час і стільки техніки, то про краще вони і мріяти не могли», — занотує згодом письменник Анатолій Кузнєцов.
Цього разу влада дотрималася проекту: для відводу води було прокладено новий водогін, який, згідно з документацією, «міг перекачувати щосекунди 11 кубічних метрів води, тобто забезпечував надійну експлуатацію відрогів навіть за умов великої повені та тотальних злив». А через колишній яр проклали дорогу (нинішня вулиця Олени Теліги) та відкрили парк відпочинку.
Довгі роки спомини про куренівську катастрофу жили лише в народі – влада воліла не згадувати про сотні жертв свого нехлюйства. Тільки з 1991 року почали проводитися цивільні панахиди за загиблими – їх до самої своєї смерті організовувала колишня працівниця депо імені Красіна Лідія Архипівна Левинська.
Саме за її ініціативою біля входу до Подільського депо було встановлено пам’ятний знак трамвайникам, які загинули під час Куренівської трагедії.
Під час виборчої компанії в 2006 році, до депутата Верховної Ради України Юрія Кармазіна, який вів на вибори свій Блок, звернулися кияни з пропозицією встановити пам’ятник присвячений річниці куренівської трагедії. Люди були обурені тим фактом, що влада продовжує замовчувати цю трагедію.
У березні 2006 року до 45-ї річниці Куренівської катастрофи, у парку відпочинку, розбитому на місці Бабиного яру, на вулиці Олени Теліги, за ініціативи народного депутата України Юрія Кармазіна, було відкрито пам’ятник загиблим. Пам’ятник являє собою дві кам’яні брили, що стискають дзвін. На табличці пам’ятника напис: «Вічна пам’ять невинно загиблим в наслідок Куренівської катастрофи» — і віршовані рядки:«Трагедія ранить душу,Втрата розбурхує серця,Пам’ять не повинна вмерти,Печаль не повинна знати кінця ». На іншій табличці пам’ятника висічені слова: «Встановлено до 45-ї річниці Куренівської трагедії з ініціативи та на кошти Партії захисників Вітчизни».
Тодішня столична влада, навіть не поставила на баланс цей пам’ятник, який нагадував про те, що це трагедія і біль всіх киян, яка чомусь вже за часів не радянської влади, але була забута. І метою саме Партії захисників Вітчизни було захистити і увіковічити хоча б пам’ять про ту страшну подію, щоб влада пам’ятала і не допускала подібних трагічних помилок, за які розраховуються своїм життям люди, наші співвітчизники.
